А я люблю
Стрічати з мавками світанок,
Гойдатися з русалками на вербі
І з очеретом гомоніти у журбі.
Тут вітер замітає слід
І в добру путь ведуть Сонце і Зоря,
Коли почуєш пісню з поля – то є я!
Тінь Сонця - Дорога в ліс

Останні пару тижнів завдяки своїм друзям мав змогу таки трохи пофоткати, а то в мене вже починалася ломка із-за відсутності нормального цифрового фотика Так що найближчим часом потроху викладатиму те, що наклацав за цей час. Першим в списку буде еко-культурний фестиваль “Трипільське коло 2009: Земля”, який пройшов на цих вихідних поблизу Ржищева. Одразу маленька ремарка: фотографії я далі впродовж тижня буду викладати на Флікр, тож кому цікаво - заглядайте періодично у відповідний фотосет: “Трипільське коло 2009: Земля” (або він же у вигляді слайдшоу).

Тиждень перед фестивалем промайнув дуже швидко і п’ятниця, коли вже як би треба було “пакувати валізи” настала миттєво. Ми з друзями не любителі їхати рано, тому на зупинку звідки відправлялись турові автобуси прибули вже десь так годині о десятій і очікували побачити довжелезні черги як минулого року. Але цього разу організація доставки на захід виявилася набагато більш продуманою і черг практично не виникало. За годинки так півтори ми доїхали і дотопали до місця призначення. Прибувши до наметового містечка ми швиденько розбили намети. А то! Мну лель встиг накинути тент, як тут же розпочалася шалена злива навіть зі шматочками граду. Після зливи, коли всі повиповзали зі своїх сховищ ми познайомились з гуртом “Телері”: виявилося, що наш друг Сашко на цьому фесті у них виступав віолончелістом. Він цілий день відмовлявся виступати на головній сцені, мотивуючи це тим, що не знав або погано знав мелодії їх пісень, але як могли бачити ті, хто були присутні на фестивалі, його таки вдалось переконати Незадовго по тому “Телері” виступили на “літературній сцені” поряд з наметовим містечком, прикувавши увагу його жителів, а дехто навіть припустився в танцювати.

© andhong09

Отож, всім зацікавленим і не дуже хочу повідомити, що Київська федерація кендо буде робити показовий виступ на цьогорічній “Країні мрій” 27-го червня. Судячи з програми фестивалю, відбуватиметься це все в 15-00 по 16-00 на так званій галявині “Ярило” - там де братство козацького бойового звичаю “Спас” влаштовуватиме різноманітні конкурси і виступи. Ласкаво просимо подивитись що воно таке на власні очі До речі, якщо до суботи нічого не зміниться, то серед представників КФК буду і я.

До речі, коли минулого року там Курокі-сенсей робив показовий виступ з іайдо я ще подумав, що прикольно було б, аби на наступній “Країні мрій” і ми там виступили - і ось Так що не проґавте - має бути цікаво.

DSC_0171, originally uploaded by Vik….

Просто не можу не поділитися цим кавайним створінням. Це фото зробив мій друг (каже, що згодом викладе більше з цієї “фотосесії”).

Давно щось про музику не писав. Чи це мені так здається? Як би то не було, сьогодні хочу поділитись однією цікавинкою, про яку просто не можу промовчати.

Вже стільки минуло часу з появи першої метал-опери Avantasia від Тобіаса Саммета, але не дивлячись на її успіх аналогічні проекти не почали створюватись як гриби після дощу. Я фактично можу пригадати лише російський “Ельфійський рукопис”, та він практично в усьому віддає вторинністю і в плюси можна записати лише те, що там голоси персонажів помітно відрізнялись на відміну від тої таки Авантазії. Все. Так, деякі гурти випускали так звані концептуальні альбоми, але це ж геть інше. Але нещодавно я суто випадково дізнався про голландський гурт Xystus. Випадково, бо вперше почув про нього в новині про перехід колишнього басиста After Forever (вони, як це не прикро розпались але про це вже я, здається, якось писав). Послухав їх на Spotify (на жаль, з трьох їх релізів там присутній лише самий перший: “Receiving Tomorrow”). Послухав… Грають досить таки пристойний прогресів, хоч до моїх улюбленців датчан з Royal Hunt і не дотягують. От… І тут буквально пару днів тому теж суто випадково десь прочитав, що Сімоне Сімонс з гурту Epica (а це так би мовити молодша сестра After Forever) була гостьовою вокалісткою на їх останньому альбомі “Equilibrio”, який, власне кажучи, є нічим іншим як рок-оперою в двох актах. І більше того, на відміну від тої-таки Авантазії вона існує не лише в аудіо-, а і в DVD-версії. Тобто її офіційно ставили на сцені. Не довго думаючи, мну скачав DVD-реліз і на свою голову вирішив “проклацати” його о першій ночі >_< Ну, “проклацував” я його майже дві години.

Ну, не так щоб взагалі, але сьогодні сівши після півторатижневої перерви (співбесіди і все таке) за згаданий нещодавно новий веб-проект остаточно зрозумів, що для моєї задачі воно абсолютно не підходить. Google App Engine - непогана штука, але для простих проектів типу того ж Jaiku. У мене ж структура даних досить насичена відношеннями many-to-many та ще й має велику ієрархічну структуру, яку легко можна описати засобами Datastore, але працювати практично нереально із-за відсутності хоча б якоїсь подоби join’ів. Плюс до того, я під час написання минулого проекту на Django став вельми балуваним і те, що тут інтеграція з цим фреймворком через дупу і з купою обмежень мене кумарить. Сама робота полягає більше в тому як так ви**нутись, щоб хоч якось отримати отримати в Datastore те, що за допомогою Django Models робиться в один рядок. Коротше кажучи, мну вирішив вибиратись з цього болота, поки не пізно. Буду портувати те, що понаписував на нормальну Джангу. Сподіваюсь, на наступному тижні буде достатньо вільного часу і я встигну до кінця місяця швиденьку портувати код. Потім проект розгорну на тому ж хостингу, де і цей блог. Щойно перевірив: воно чудово працює і через mod_python, так що поки буду розробляти можна навіть не доплачувати за FastCGI (правда треба буде не забути сам хостинг проплатити, а то це, здається, останній місяць). Отаке… :-/

Щось писальна муза мене знову покинула (або це негативний вплив клятого Твітера ) і це при тому, що останні пара тижнів були вельми насичені різноманітними приємними і не дуже подіями. Тож щоб розім’яти пальці та трохи самому привести думки до ладу (на папері чи екрані вони набагато чіткіші, аніж коли живуть лише в голові) вирішив зробити такі собі підсумки…

Зализавши трохи поранення та перепочивши після суботньої веловилазки недільним вечером мну поїхав з Джоллі та Фером за квитками до Криму де в середині травня у нас заплановано тижневий туристичний похід Бахчисарай - Ялта. Квитки були успішно взяті, а під час посиденьок після покупки ми вирішили в понеділок вибратися знову на великах. Мда… Суботні покатушки були лише тінню того, що мені довелося витримати в понеділок. Знову переїзд через дурний південний міст, зустріч з Джоллі на Видубичах, та з Сашком в парку неподалік, обід бутербродами в безлюдному мальовничому місці на Трухановому, парк Дружби Народів, Десна, Троєщина і моторошна дорога додому (величезна дяка Сашку, що довів мене майже до метро Позняки - я з Троєщини і до того місця майже невідступно висів у нього на колесі бо їхати по тих дорогах - це звіздєц). Загалом намотав за показами велокомпа 59,8 км. Передні гальма підтягнули - тепер велик принаймні веде себе прогнозовано Найкращі враження від вчорашніх покатушок - це від місцини на північ від парку Дружби Народів - там просто велосипедний рай (принаймні для тих, у кого велосипеди cross-country) - можна класно польотрати на рівчаках та вибоїнах і пейзажі там гарні: поля, дерева, вода… Ех… Якщо плани не зміняться - на наступних вихідних треба буде ще кудись вибратись.

P.S. А ще я з цього тижня на роботі вже типу як тім-лід… Цікаво буде. Більше відповідальності і новий досвід.

Щойно повернувся з невдалого велопоходу. Невдалого, бо планували ми при гарному збігові обставин покататись два дні, виїхавши з ночівлею в Пархомівку володарського району київської області. Чи точніше ми збирались з Вітьком, моїм другом і колишнім однокласником, спочатку з’їздити в Пирогово, бо за 6.5 років, які ми вже пробули в Києві ми там жодного разу ще не були, а потім вдень поїхати електричкою до Білої Церкви, де і мала бути відправна точка власне походу. Насправді нас мало бути принаймні троє, але, всі інші знайомі, кому пропонували поїздку з тих чи інших причин не змогли. Як неважко здогадатись, частину планів, які були пов’язані з виїздом за Київ було анульовано. Роз’їхатись по домах було вирішено із-за мого браку практики і хвізичних кондицій - мну, на жаль, ще не готовий до довгих вилазок. Але про все потроху… Примітка: люди, які багато часу проводять у велосипедному сідлі можуть подальший опис цуценячого щастя і скавчання від невдач від невеликої веловилазки не читати, бо це, як я вже писав якось раніше, мої перші нормальні спроби осідлати велосипед, поки що зі змінним успіхом - я і досі роблю достобіса помилок, але і прогрес теж помітний

Кинутий сьогодні в корпоративну конфу лінк на цю картинку мене сьогодні дуже потішив. Цікаво, правда, як рахувались числа.

Ну і раз вже пішла така тема з картинками, то ще одна, яка у Френдфіді сьогодні проскочила:

Колись давно я згадував один гарний малюнок з відомого гікам вебкоміксу xkcd і навіть думав його перекласти, але все ліньки було. А сьогодні вирішив таки зробити переклад, адже він ідеально підходив у якості ілюстрації моєї позиції в одному обговоренні стосовно блогів. За допомогу в перекладі величезна подяка Мінус-одному - його варіант мені сподобався більше, аніж власний. Ну а сам комікс під катом. Обережно, матюки, але з пісні слів не викинеш, от.

Щойно подивився на блозі розділ з аніме і зрозумів, що востаннє я сюди щось змістовне писав вже рівно рік тому… Щоправда, наприкінці минулого року я збирався написати один великий огляд з усім потроху, але так як рік виявився вельми багатим на переглянуті анімаційні стрічки, справа затягнулася і за браком часу я описав лише в кращому випадку третину того, що проглянув. Крім того, оскільки з моменту перегляду пройшло досить багато часу, то може десь щось випадково прибрехав. Але так чи інакше сьогодні мну вирішив викласти хоча б ту частину, яка вже написана. Отож, прошу…

До речі, так як це планувалось як підсумок року 2008-го (тільки не того, що було випущене, а того, що я дивився в тому році ), то зроблю пару зауважень. Мій особистий номер один в 2008-му - це звісно “Ookami to Koushinryou” (Spice and Wolf), але йому я вже присвятив свого часу навіть не один допис, тому цього разу промовчу. Аналогічна ситуація з Madlax: я оди теж писав принаймні двічі. Так що ці дві найулюбленіші речі пропущу і піду далі.

'Feeding my friend' © Lisa Brewster

На написання цього посту мене надихнула стаття Майкла Аррінгтона на TechCrunch: “FriendFeed Is In Danger Of Becoming The Coolest App No One Uses” (”Френдфіду загрожує участь стати найкращим сервісом, який ніхто не використовує”). Але перед тим хочу зробити невеликий ліричний відступ на тему типів блоггінгу. Не-гікам можна не читати.

Власне кажучи, зараз фактично існує три типи блогів: традиційні (тобто ті, в які пишуться порівняно великі змістовні статті), тамбллоги (tumblelog, тобто блоги зі значною кількістю медіаданих: фотографій, картинок, аудіо, відео, тощо; зазвичай метою ведення таких є бажання зберегти собі на згадку чи поділитись з іншими цими медіаданими) і нарешті мікроблоги (сервіс, на якому люди “відповідають на одне єдине питання: “що ти зараз робиш?” (c) Twitter). Для кожного з цих типів блоггінгу є свої спеціалізовані платформи. Наприклад, Livejournal чи Blogger для традиційного, Tumblr - для тамблогінгу, Twitter чи Plurk - для мікроблоггінгу. Щоправда, standalone-платформи на кшталт Wordpress можна використовувати по-різному. І все з тим гаразд, якби не одне але: дуже часто якусь одну з подібних систем використовують в сферах, до яких вона слабо пристосована. Той-таки Livejournal часто використовується для всіх згаданих трьох видів навіть в межах одного блогу, а Твіттер у свою чергу - в якості, прямо скажемо, збоченого тамбллогу. Звісно, для того, хто пише зручніше вести все в одному місці і це цілком здорова логіка. Проблема лише в тому, що читати подібну мішанину, на жаль, не всім зручно І хоч це у нас роблять одиниці, але припустимо, що культура блоггінгу так би мовити покращилася і кожен сервіс використовується за своїм прямим призначенням… читачу знову непереливки: замість одного блогу треба стежити за трьома. І от тут-то на допомогу приходить FriendFeed, який і є основним об’єктом цього допису. Що воно таке я свого часу вже писав, тому повторюватись не буду. На тому ліричний відступ закінчується і ми переходимо до суті.

Сьогодні десь так по обіді Твітер (точніше зафоловлена мною його частина ) розгудівся відносно тернопільского гурту “Los Colorados”. Я довго опирався бажанню поцікавитись що воно таке, але коли кількість коментарів перейшла певну межу, моя допитливість перемогла і я погуглив по назві. Те, що я знайшов виявилося вельми цікавим і, що найголовніше, дуже веселим панк-роком. Вони самі, правда, називають себе роком алкогольним і щось в тому таки є та не в тім суть. Настрій прослуховування піднімає неймовірно. Так що ділюся своїм гарним настроєм, а точніше однією з його причин, і з вами: ось тут викладені їх пісні.

В доробку хлопців є як жартівливі кавери на відомі гурти, як наприклад, “Рілля в ілюмінаторі” чи “Корова здохла з телям”, так і власні кумедні пісеньки типу “Помідори” (їх першого хіта) чи “Тьотя Люба”, яка заставила мене згадати славні студентські роки, коли доводилось посеред ночі дертися балконами у гуртожиток

Приємного прослуховування ^_^

'Коли щастя приходить в сутінки'
© Каламєєць Надія.

По дорозі на роботу сьогодні вирішив таки відвідати міні-виставку фотокопій картин Надюхи, однієї з моїх так би мовити сестер по зброї (шінаю). Впродовж тижня все не було часу, а сьогодні останній день експозиції і тому хоч здоровий глузд казав взяти лікарняний і відлежатись, трудоголізм та обіцянка відвідати виставку перемогли і мну шмаркаючи зібрав речі та почесав до метро.

Виставка, на щастя, була мені якраз по дорозі: вона проходить на 15-му поверху (ліфт не шукав - піднімався пішки, це звіздєц) педагогічного університету ім. Драгоманова (вул. Тургенівська 8/14). В самій експозиції близько 15 картин, деякі з них я вже бачив в електронному вигляді (є на Deviantart), але це геть не те, нема чогось незримого, що відчувається навіть у фотокопії, але відсутнє чи не помітне на моніторі. В якому стилі вони намальовані - можете судити з картинки справа. Як сьогодні виявилося, мені особисто така манера виконання дуже до вподоби. Треба буде фотокопії двох картин, які мені найбільше сподобались попросити Самій художниці бажаю натхнення, нових гарних та цікавих робіт і справжнього визнання.

В суботу Годен Телеком (чи то пак вже Білайн) пішов лісом. Такого відношення до клієнтів я ще не зустрічав. Одразу після переїзду подав заявку на підключення Інтернету. Написано було, що впродовж 2-3 днів передзвонять. Не передзвонили. Я протупив і відправив ще одну. На наступний день передзвонила якась тітонька і спитала чи я збираюсь проводити два Інтернет-канали. Сказав, що ні і друга заявка була помилковою. Тітонька сказала, що скоро зателефонують з відділу підключення. Ноута у мене тоді ще не було, тому я особливо не кіпішував, що не передзвонили. З моменту розмови пройшов тиждень, у мене вже з’явився ноут і я подзвонив в Білайнівський супорт і чемно пояснив ситуацію. Там сказали, що дадуть копняка повідомлять відділу підключення і ті за пару днів передзвонять. Пройшло ще три дні, знову дзвоню в супорт, пояснюю ситуацію, знову кажуть, що впродовж двох днів передзвонять. Пройшло ще два дні і зрозумів, що час комусь “смугастому” піти самі знаєте куди. Якого біса це я ще маю ганяти за провайдером, коли це вони мені мають дупу лизати, аби я підключився до них, а не до когось іншого? В суботу гроші пішли в IpNet. Тариф там не набагато гірший, єдине, що у них занадто вже дорогий статичний зовнішній IP (аж 50 грн., хоча ще роки так півтора тому було всього 10), тому поки обійдемося без нього. Термін підключення до 15 днів, хоча, звісно, постараються швидше. Отож в мене ще купа часу передивитись всякого аніме та фільмів, що назбирались на дисках

В сухому залишку: майже три тижні коту під хвіст (якби одразу пішли в айпінет, то вже були б з інетом), неприємний осад і крайнє жахливе ставлення до однієї компанії.

Нещодавно суто випадково набрів у френдстрічці в ком’юніті thewolfpack прикольну відеонарізку з вовками. Але найбільше з неї запам’яталася музика: пісня The Voice у виконанні гурту Celtic Woman (а я до кельтської музики маю неабияку слабкість). До речі, сама пісня як можна прочитати по посиланню вище була переможницею Євробачення у 1996-му році і це лише її кавер. Сам гурт представляє собою п’ять виконавиць: вокалісток Клое Егнью (Chloë Agnew), Лінн Хіларі (Lynn Hilary), Ліза Келлі (Lisa Kelly), Алекс Шерп (Alex Sharpe) та скрипальку Майред Несбетт (Máiréad Nesbitt). Крім того, в одному з їх небагатьох альбомів співає і досить відома в цьому жанрі новозеландська камерна співачка Хейлі Вестенра (Hayley Westenra). Поки що мені найбільше сподобались пісні у виконанні Клое (до речі, їй зараз всього 19) та Лізи (дуже приємний вокал).

За останній тиждень це мій беззаперечний лідер по прослуховуванням (я з самого гурт інколи перемикаю лише на їх “Artist radio” у Spotify, де окрім пісень гурту є й пісні інших схожих виконавців). Сама музика дуже і дуже атмосферна, слухаєш - і прудко біжиш на чотирьох лапах (це особисте ) десь там далеко-далеко в густій росяній траві, а тут вуха аж ніби прикипають до навушників і їх не хочеться знімати В той же час альбоми не одноманітні - частина пісень нагадує пісні тої ж Вестенри, частина - Clannad чи Enya, а частина - взагалі норвезький Lumsk.

Тим, хто має аккаунт на Spotify може одразу ознайомитись з їх творчістю по цьому лінку.

Здається, нарешті доробили те нещастя над яким довелося працювати останні два з половиною тижні. Провтикали дедлайн на 4 дні, але принаймні зараз вже нарешті можна зітхнути з полегшенням. Сподіваюсь, що наступний тиждень буде полегше - треба ж нарешті піти на тренування, а то рюкзак з обладунками біля робочого столу припадає пилом. Переїзд плюс форс-мажор на роботі і виходить, що мну не був на тренуваннях вже рівно три тижні (в мене закрадається підозра, що до атестації в кінці цього місяця мене можуть і не допустити - тут залишилось всього то нічого ).
А ще у нас на роботі знову реорганізація: відділ розробки софту зараз переживає свої не кращі часи (читай: останнім часом приносить компанії найменше прибутків) і поки перебудовуватиметься процес продажу цього софту від нас відділили купу супутніх відділів і перекинули на більш прибуткові. Взагалі цікавий зараз поділ обов’язків у колишньому віндеві, але про це я розказувати не можу - NDA і все таке До речі, ще цікавий факт: якраз незадовго після останньої великої реорганізації звільнили половину співробітників. Хе-хе.

Anyways… Life goes on.

Забув вчора одразу похвалитися, але я таки взяв ноута. Dell Latitude E6500 (DE6500B22C75RB), про який я писав трохи раніше. І після трохи більш ніж доби користування можу сказати, що він мені таки подобається і я своїм вибором задоволений.

Зовнішній вигляд. Перше, що кидається в очі, звісно, корпус та дизайн. Ноут вироблений в традиційному для лінійки Latitude бізнесовому стилі, тобто строгий, кутки гострі, ніяких зайвих рюшечок. Сам корпус, щоправда, дуже маркий і зараз вже виглядає залапаним. З плюсів - те, що він досить таки міцний, принаймні я спробував понатискати на нього і корпус практично не прогинався, що враховуючи його товщину та вагу в 2.3 кг дуже пристойно.

Екран. Це була одна з основних причин вибору цього ноута. Тут взагалі цікаво вийшло: спочатку при покупці за звичайного кімнатного освітлення він мені сподобався, але я подумав, що все-таки очікував чогось більшого. Притягнувши ноут вчора на роботу взагалі подумав, що фігня якась: порівняно з моїм старим Інспіроном здалось, що білий колір трохи “бруднуватий” і не такий білий як раніше. Але потім до мене дійшло, що я сиджу спиною до вікна, а надворі сонячна погода і при цьому у мене ноут показує кращу картинку, аніж монік від стаціонарного робочого комп’ютера, а якщо порівнювати з глянцевим екраном ноута мого тім-ліда (а там екран, здається, не гірший аніж у мене на Інспіроні був), що стоїть поруч, так взагалі небо і земля. Мну заради цікавості навіть відкрив жалюзі на повну і поліз на Флікр. Фото навіть за цих умов виглядали класно. Ввечері ж заради цікавості проробив те саме у кімнаті з вимкненим світлом і білий колір став білим. І хоча все-таки у цього матового монітора яскравість дещо гірша Інспіронівської, але передача кольорів на мій суб’єктивний погляд набагато краща.

Швидкодія. Тут міцний середнячок (Core 2 Duo P8400, 2×1GB RAM), знову ж таки десь на рівні мого старого ноута. За ним досить комфортно сидіти, хоч він іноді і починає тупити. В якості тесту відео (Quadro NVS 160M 256MB) поставив Mount & Blade (граюся я вкрай рідко і нічого краще не було під рукою, хоча треба десь пошукати диск з Gothic 3). З настройками не грався, але на дефолтних жодного лагу за декілька годин гри помічено не було і при тому графіка була цілком пристойна. Отаке. Єдине, що мене дратує - в комплекті поставки з ноутом йде купа софту від Dell, яке висить в пам’яті і непогано так віджирає там місце. Це, думаю, і є одна з причин того, що система іноді підгальмовує.

Безпека. Розглядаючи цей ноут не можна не виділити безпеку в окремий розділ, адже тут справжня мрія параноїка: ноут йде з вбудованим сканером відбитків пальців та читалкою смарт-карт. І якщо про другу штуку я мало що знаю, то потужність першої я встиг оцінити. По-перше, цей невеличкий пристрій дозволяє залочити комп одразу після POST-перевірки, а отже ніхто не може навіть в BIOS сунутись не ввівши пароля, або не приклавши пальця. По-друге, можна причепити аналогічну перевірку до логону у Windows. Мені це сподобалось - тепер не треба вводити пароль, а достатньо лише провести пальцем - і вуаля! Щоправда не завжди з першого разу признає власника Інколи доводиться 2-3 рази повозюкати пальцем. Також в утиліті налаштування безпеки я прочитав про можливість запаролити HDD, але чи працює ця фіча не перевіряв. Судячи по опису ця фіча працює незалежно від ноута - написано, що можна витягнути вінт, вставити його в інший комп і він не працюватиме поки не введеш пароль. От мені цікаво на якому рівні відбувається ця перевірка - апаратному чи програмному, бо на сайті Dell я бачив, що ця лінійка може опціонально комплектуватися вінтами з апаратним шифруванням.

Батарея. 9-секційна батарея - це фантастика. Більш ніж дві з половиною години гри в Mount & Blade з максимальним рівнем яскравості монітора, але, правда, вимкненими безпровідними засобами зв’язку і він ще показував, що йому заряду вистачить на годину. Круто! Сподіваюсь лише, що вона не сяде так швидко як у Інспірона.

Різне:

• Ще однією приємністю виявилася освітлення клавіатури. Скільки я мріяв про подібну фічу і навіть вже думав колись купити USB-ліхтарик… А зараз він геть не потрібен. Сама клавіатура по розташуванню клавіш аналогічна Інспіронівській, тому переучуватись не треба, хоч і треба звикнути до суб’єктивно дещо більших кнопок. По центру клави красується TrackPoint, але працювати з ним - це для збоченців. Та й от вікно TouchPad могло б бути і більшим за площею.
• Вбудовані динаміки хоч і далекі від ідеалу (особливо після динаміків Lenovo Y530-5A з сабвуфером) і на перший погляд видались мені писклявими, але в той же час мну сьогодні без дискомфорту вночі подивився аніме. Цілком прийнятний.
• Ноут іде з передвстановленою Windows XP Pro SP2, дистрибутив якої лежить на диску C: (мабуть це фіча всіх Dell ), але в коробці лежить диск з Windows Vista і на самому ноуті наклейка з ключем для Вісти. Причому наклейка схована під акумулятором, а я спочатку був перелякався, що ноут пальоний, бо звик, що наклейки зазвичай ліплять прямо на дно ноута
• Хоч пр це ніде і не писалося, але в комплекті мені дали USB-мишу Dell. Працювати з USB-мишою після того як звикнеш до Wireless просто жахливо, але поки моя безпровідна лежить вдома у Білій доведеться користуватись тим, що є…

Ну от і все поки що. Коли чого нового з’явиться - розповім детальніше.

Давно щось не писав про роботу, але накипіло вже багато чого, тому думаю виговоритись трохи. Взагалі, компанія ніби-то більш-менш нормально почувається, хоча час від часу ми (відділ розробки) з певних причин і поринаємо в хаос, коли щось треба зробити ледь не “на вчора” Половина програмістів зараз виділена в окрему команду, яка займається діяльністю про яку, якщо вони все зроблять як слід, я розповім після 22-го квітня. Інша половина швидко латає дірки в існуючих проектах, при тому, що їх [проектів] кількість майже не зменшилась, а от людей стало вдвічі менше. Мені останній тиждень дісталося в зуби найжахливіше з творінь. Хоча ні, колись я бачив ще гірший проект, але по-перше, його писали люди слабо знайомі з ООП та будь-якими високорівневими архітектурами Win32 проектів, тому це принаймні можна було вибачити, а по-друге, його вже давно закрито. Так от, ситуація з моїм поточним підопічним зараз доходить до маразму. Зазвичай програмісти терпіти не можуть рефакторінг: ну кому хочеться витрачати купу часу на те, щоб змінити код не змінивши кінцевий результат. Але то в звичайних компаніях. У нас програмісти ледь не благають виділити час на рефакторінг(!!!), але в цьому їм відмовляють і просять потерпіти ще трохи… І ти знову на якусь рутинну enhancement request задачу типу перекинути одну кнопки з однієї сторінки на іншу замість хвилини-двох, робиш більш ніж півгодини (уявіть, що представляє собою цей код, бо це не жарт, а реальний факт). Хоча в процесі правок мну таки намагається невеликі і слабо зв’язані шматки коду рефакторити. Цікаво, що час витрачений на деякі з таких вдосконалень у мну окупається і економиться ще з півгодини робити вже на наступний же день От…

По довгій дорозі на роботу читаю Р. Мартіна по швидкій розробці програм (купив я її вже давно, але руки дійшли лише зараз) і з гордістю помічаю, що принаймні до деяких з тих порад я дійшов сам: інколи понаступавши на граблі та понабивавши синці, а інколи просто побачивши невдалі рішення. Так, наприклад, розділ про OCP (Open-Closed Principle) мені можна було б і не читати, адже мну і так активно впроваджує майже в усіх власноруч написаних фрагментах програм. З іншого боку, використання деяких інших ідей для мене поки залишаються мрією, бо зробити це нереально із-за неадекватних термінів розробки.

P.S. Вирішив повністю текстові пости розбавляти якимись картинками, які якось пов’язані за змістом. Чому в цьому постингу з’явилось в якості ілюстрацій щось незрозуміле див. персонажа на ім’я Радикал Едвард

Вирішив підбити деякі підсумки зміни помешкання і того як то все відобразилося на повсякденні. Отож, сама хата тепла, охайненька і вельми простора, хоч мну і дісталася найменша кімната (та краще найменша, але з дверима, аніж найбільша без них ). Хоча найбільшу радість викликає наявність пральної машини та двох досить великих лоджій де можна поставити велосипеди. До речі, неподалік від дому є озеро (кажуть, що там навіть купатись можна). Не знаю як щодо цього, але кататись вранці на велосипедах там має бути класно.

Добиратись на роботу стало трохи дорожче і на 20-30 хвилин довше. Перша половина дороги - на метро. Там і людей багатенько на “зеленій” гілці, і їхати хвилин 20. Друга половина - від кінцевої до кінцевої на 5-й маршрутці - цілком нормально, адже можна вільно сісти і всю дорогу читати книжку чим я залюбки користуюсь. По дорозі назад зручно, що прямо на шляху стоїть “Піраміда” - там завжди можна закупити пивохарчі.

От. Так що поки задоволений. Залишилось лише Інтернет провести, а то нуднувато. Мну хоч на минулому тижні і відправив заявку на підключення, а вони мене проігнорували. Ну-ну…