Під час одного обговорення хмаркових засобів збереження даних (типу Google Drive та Dropbox) випадково дізнався, що Amazon виявляється теж пропонує безкоштовний варіант 5GB “домашнього” диску під назвою Amazon Cloud Drive. Тобто це не промисловий S3, але кажуть, що технологія типу як схожа. Там є деяка специфіка роботи – він не робить клон файлів на вашому диску, а більше односторонній. Типу: “відправ мені цей каталог на ACD” і все, каталог на локальному диску можна видаляти. Спочатку мені здалося: якого дідька? Самий же ж кайф Дропбоксу і компанії – в синхронізації між різними девайсами. Незручно! Коли я почав копати далі, то виявив, що як і усіх інших конкурентів у них звісно ж є платні варіанти із більшим простором, але(!) з маленьким нюансом: починаючи з найдешевшого тарифу ($20/рік, тобто близько 160грн.) музика, що зберігається там не рахується як зайняти місце Тобто по факту: музику можна зберігати в необмежених кількостях. Вирішив перевірити – запрацювало! Щоправда лише для mp3 Так що любителі ogg, flac (lossless в хмарі – це диво було б) та інших нестандартних форматів поки що йдуть лісом.

Chornohora Ridge (view from Smotrych mt.), originally uploaded by Wolfhowl.

Привітайте мну з першою в житті панорамою. Мене тут уже друзі заклювали, що я ніколи їх не роблю – от вирішив виправитись. Наче непогано вийшло, хоча мороки все одно…

UPDATE. За порадою Мінус-одного виклав панорамку тут: http://www.panogio.com/ukraine/15901205075154 (рекомендовано дивитись у full-screen режимі — виглядає просто суперськи)

Пару днів тому на форумі uanime підростаюче покоління перекладачів представило програмку для транслітерації ромаджі (англомовна транслітерація японської) в українську, на що Мінус-один влучно зауважив, що додатки такого рівня наразі пишуть під Веб, а софт тут просто overkill. Крім того, він дещо покритикував обраний підхід до створення словничка відповідностей, який містив виключення, в той час як в ідеалі всі правила транслітерації мають бути однозначними. Ну і найголовніше його побажання було – додати можливість транслітерувати кану, японський алфавіт (катакану та хірагану). Мене це зацікавило…

Останнім часом помітив, що дуже багатьом людям сподобався саундтрек до Skyrim і його переспіви стали з’являтись як гриби після дощу. Вперше я його почув у виконанні Оркестру “Кантабіле” ще не знаючи що таке той Skyrim тут в Києві наприкінці минулого року. Було класно, єдине, що місцями, де за чоловічий хор віддувались дві дівчинки, все звучало трохи дивно. Але не “Кантабіле” єдиним… Час від часу у стрічках на Фейсбуці та Гуглі також стали пробігати лінки на youtube-відео інших фанатів. Найбільше мені сподобались Тейлор (ViolinTay@YouTube) та Ліндсі Стірлінг (lindseystomp@YouTube). Причому настільки, що я навіть потім залюбки слухав і переслуховував саундтреки до інших фільмів/ігор/анімації у їх виконанні. Вони просто чарівні… І враховуючи, що скрипка самий милозвучний для мого вуха інструмент, здається до рудого волосся й зелених очей додався ще один фетиш

А під катом купа улюбленого відео вищезгаданих скрипальок.

Сьогодні піддивився у Фалкона прикольну штуку про те, як писати гарні тексти. Ну правда ж, ідея-то проста як двері. Впевнений, що ви, як і я сам, дуже рідко дочитуєте до кінця ці рулони текстів на всяких сайтах типу інтернет-магазинів. Тоді якого дідька самому займатись написанням таких?

А сам по собі підхід до реклами тренінгу просто чудовий: викласти першу частину, яка досить крута, цікава, і, найголовніше, – корисна. Якби такий курс проводився в Києві і реклама проводилася б таким само чином, я б вже шукав куди ввести номер кредитки, щоб прослухати його далі

Давно-давно, років так 8 тому, коли я вперше почав дивитись японську анімацію майже все, що я бачив здавалося таким новим, незвичним і захоплюючим, оскільки це був геть інший світ, інший гумор, інші цінності, інша філософія, інший погляд на все. А я дуже люблю нове і незвичне. З часом, коли переглянутих речей ставало все більше і більше, ця магія новизни почала поступово втрачатись і задовольнити мої зростаючі потреби було все складніше. Але в той же час все, що було проглянуто на самому початку залишило помітний слід, приємні спогади і було такою великою священною коровою, яку я зазвичай боявся чіпати (в сенсі передивлятись щось), аби не розвіяти магію цих спогадів. Якби мене попросили назвати два улюблених, то це були б “Вовчий дощ” (Wolf’s Rain) та “Альянс Сірокрилих” (Haibane Renmei). Два, тому що вибрати одне з цих двох мені складно – вони дуже різні і порівняти їх важкувато. Але “Дощ” я міг дивитись скільки завгодно разів, навіть просто передивлятись окремі епізоди і все одно при одній згадці у мене пробігали мурашки по шкірі, а от “Сірокрилих” я чіпати боявся, оскільки не міг напевно сказати що ж саме там сподобалося і думав, що цілком можливо після другого перегляду, коли за плечима за ці роки вже значно виріс багаж проглянутого аніме та прочитаної філософської літератури, залишиться лише розчарування. Але на вихідних поставив інструментальну “Free Bird” авторства Коо Отані. Цей трек є оупенінгом і основною фоновою темою звідти, яка, дуже влучно музикою передає одну з тем оповіді. До речі, впродовж цих восьми років слухаючи її мені постійно в уяві спливала Куу, яка біжить зі схилу з вітряками… і вирішив таки: була-не була – скачаю та подивлюсь ще раз.

На відміну від багатьох, які дізналися про гурт з саундреку до Max Payne 2, я їх надибав абсолютно випадково. Мабуть лежало на чиємусь FTP ще давно-давно в гуртожитку і я просто шукав чого б такого скачати перед виселенням звідти Єдине, що точно пам’ятаю – це те, що мені дуже сподобалась назва і я скопіював “на потім”. Це “потім” згодом настало… і це було “вау!” І от нарешті цих порівняно маловідомих у широких колах фінських чуваків довезли до Києва (варто зазначити, що Львову пощастило більше – “Поети осені” виступали там минулого року на фестивалі “Старе Місто” і я тепер ще більше кусаю лікті, що не попав тоді – у мене навіть квитки були куплені, але відрядження прийшло неочікувано). Ну а про сам виступ…

Сьогодні випадково надибав на відео з лекції Матвія Ганапольського (нагадаю: відомий російський журналіст) “Виклики сучасним медіа” для журналістів Українського Католицьокого Університету. Якщо у вас є 2.5 години вільного часу – рекомендую для перегляду. Як на мене дуже і дуже цікаво. Тим паче, що там значну частину займають роздуми щодо місця Інету (в т. ч. блогів) в якості ЗМІ і взагалі в житті, що вельми актуально. Відео можна знайти тут.

Сьогодні видалася вільна хвилинка і мну вирішив трохи перемалювати дизайн блогу (ну, в сенсі просто змінити тему), а то старий по-перше вже приївся дещо, по-друге він досить важкий, та і виглядав по сучасних мірках не дуже, а сайдбар був занадто перевантажений. Так що прошу любити та жалувати: Вовче лігво в новому ввібранні.

Взагалі кажучи, поки клепав Вітьку сайт для його меблевого салону конкретно проникнувся ідеєю “responsive web design”. Ідея та, що сайт має однаковісінький HTML для різних пристроїв, але його вигляд змінюється виключно залежно від ширини екрану, тому він чудово виглядає і на великому екрані ПК, і на лаптопі, і на iPad’і, і на мобільному телефоні (тим паче, що браузери для всяких міні-девайсів не стоять на місці). Раніше для того, аби користуватися сайтом на телефоні без особливих додаткових зусиль, треба було або розраховувати на браузери які самі вміли перебудовувати сторінку для кращого відображення (якщо я не помиляюсь, Мобільна Опера таке вміла робити роки 3-4 тому), або використовувати сторонні сайти (наприклад у мене ця штука працювала через Mofuse). Але справа в тому, що всі ці штуки вантажили сервер лівими запитами і час генерації сторінки збільшувався. От…

Коротше, захотілось мені чогось гарного, світлого, універсального, чистого (мається на увазі “clean web design”). Як завжди знайшов темку на Smashing Magazine (це для мене просто невичерпне джерело натхнення та інформації про типографію, веб-дизайн та веб-розробку), але без роботи напилком не обійшлось: штатна тема вантажила веб-шрифти без підтримки кирилиці, тому виглядало це все досить дивно, та і загалом мені обрані шрифти не подобались. Тому я підключив улюблений “PT Sans” і навіть вийшло так як я хочу.

P.S. А взагалі життя-то потроху налагоджується… У мене навіть стало більше часу на всяке – може навіть більше писати буду

На днях у Пола Грема вийшло ще одне вельми цікаве есе на тему приватної власності та копірайтів (в контексті нещодавних спроб прийняти SOPA та PIPA). По-моєму, дуже влучна стаття і, благо, невелика – вирішив перекласти. Читаючи її я також часто згадував про оцей комікс (англ. оригінал): “Я пробував подивитись Гру Тронів і ось що вийшло” і дибілізм до якого інколи доходять всілякі правові обмеження на поширення медіа в інтернеті: у мене є підписка на Crunchyroll та думаю якось таки замутити Spotify Unlimited для онлайн музла. Так от якого дідька я мушу користуватись цим всим через американські та британські проксі відповідно, якщо я навіть гроші вже плачу. По відео це взагалі алес… Я вже не кажу, що так само не можна офіційно з України користуватись онлайн сервісами типу Hulu, BBC iPlayer, тощо.

Автор оригіналу: Пол Грем (Paul Graham)
Оригінал: Defining Property

Photo by Invisible Lens Photography/Flickr

В дитинстві я читав книжку з історіями про відомого японського суддю XVIII сторіччя, якого звали Оока Тадаске (Ooka Tadasuke). Одна зі справ, яку він судив була порушена власником ресторану. Бідний студент, що міг дозволити собі лише рис, їв його насолоджуючись запахом інших смачностей, які доносились із ресторану. І власник хотів заставити студента заплатити за запахи, які він із задоволенням нюхав. Студент же крав запах їжі!

Я часто згадую цю історію, коли чую як RIAA та MPAA звинувачують людей у крадіжці музики чи кінострічок.

Трактувати запахи як чиюсь власність звучить для нас просто смішно. Але я можу придумати ситуацію, коли можна було б брати гроші і за запах. Просто уявіть, якби ми жили на місячній базі і купували повітря по літрам. Тоді можна з легкістю уявити і підмішування запаху до цього повітря в якості небезкоштовного бонусу.

Причина, того, що право власності на запах виглядає для нас повною маячнею в тому, що на Землі на це ніхто б не повівся. Але ж цілком можливо це спрацювало б на місячній базі.